<< Главная страница

ЗВУК ПАВУТИНКИ



Категории Вiктор Близнець ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Присвячую цю повiсть трав'яним коникам, хрущам, тихому дощевi, замуленiй рiчечцi найбiльшим чудесам свiту, якi ми вiдкриваємо в дитинствi Автор.
Срiбний чоловiчок
Дзинь... Дзiнь... Буме! Я лежу, сповитий темiнь-темнотою, i слухаю, як вiн бавиться. Вiн давно живе в нашiй хатi, може, у запiчку, а може, пiд лавою, де, згорнувшись клубком, дрiмає Сопуха. Вiн зовсiм не боïться Сопухи i часто спить на ïï м'якеньких лапах. А рано-вранцi, коли дома нiкого нема i вiкна закритi вiконницями, вiн приходить до мене в гостi. Сiдає на бильце мого лiжка i видзвонює срiбними пiдкiвками. Дзинь... Дзiнь... Буме! Зараз вiн у кутку бiля мисника. Там чорна дiжа з водою, там вогко й темно, але я бачу його. Вiн тоненький, як стеблинка, той химерний чоловiчок. I свiтиться синiм вогнем. А бистрий, моторний не вслiдкуєш за ним. Шасть, шасть! так i бiгає по долiвцi, та все скоком-прискоком, так i пурхає по хатi, i здається: блискає свiтлячок у пiтьмi. Крильця у нього легкi й прозорi, як у трав'яного коника, i коли вiн змахує крильцями, вони тихо шерхотять, майже нечутно потрiскують: трiсь-трiсь-трiсь... Зранку йому весело; мабуть, добре виспався, похрумкав пшеничнi крихти (я насипав йому на лавi) i зараз вигулюється пiдскакує на однiй нозi. Пiдскочить i вдарить пiдкiвками; дзень! Пiдскочить i вдарить: дзень! I сам прислухається, як у нього ловко виходить оте срiбне дзенькання. Ось вiн пурхнув з полицi на ослiн i застрибав до мене. Диви, диви, то вiн дражниться; стриб-стриб пiдскочить до мене, а тодi стриб-стриб тiкає назад. I язиком прицмокує, наче примовляє: Буц, буц, не боюц! Ага, думаю, ти в мене дограєшся. Зараз я тебе зловлю... Тихенько просовую ногу з-пiд ковдри; i тiльки я висунув п'яти мурашки побiгли по тiлу, побiгли... аж до теплих грудей. Завмираю, жду, поки ноги звикнуть до лоскiтливих мурашок. Потiм лягаю на живiт i спускаюсь додолу. Сунеться ковдра, сунусь i я i повисаю десь у повiтрi, повисаю над чорною пелькою. Менi шпигає в лiктi, я скрикую ой! i пускаю ковдру, i падаю, i раптом торкаюсь чогось холодного, i то, виявляється, долiвка. Нi, я геть не злякався, просто подумав, що впав у глибоченьку яму, i в мене дрижать колiна. Ось я трошки постою, подивлюсь, куди менi йти. Внизу так i дише темiнь, i холод хапає за спину. Може, назад? Лiжко ось тут, ковзь i сховаюсь пiд ковдру... Еге ж, а той чортик? Вiн же дивиться з кутка i смiється. Ну чого ти смiєшся? Думаєш, я злякався? Стривай, пiймаю тебе за х в о, тодi побачиш. (А ти знаєш, що таке х в о? А х в i? А х в а? Не знаєш? Отож-бо! Це х в о стик... у такого х в алька, як ти). Темно кругом, я наставляю руки (наче граюсь у куцi-баби) i навшпиньках ступаю в куток. Щось шелестить проз мене, я розсуваю темiнь з-перед очей i придивляюсь: де ж вiн, малий шалапутько? Бульк! стрибає пiд ноги менi хитрий чоловiчок, вiд нього тiльки срiбна тiнь, я шастаю руками: нема!.. Куди ж вiн утiк? Обмацую долiвку. Щось мокре внизу, липке, немовби тiсто. А ось мiсячне кружало. Воно ледь-ледь погойдується, вiдсiває тьмяним блиском, i хтось на ньому скаче i лунко б'є пiдборами: буме! бум! Тс-с-с! Вiн тут. Я долонею раз! ляснув по кружалу, хлюпнула вода з-пiд руки. Вода в цинковому тазику. I я пригадав. Пiсля дощу затекла у нас хата. Спершу на стелi зробилась жовта райдужна пляма, немовби хтось намалював криве i трошки замурзане сонце. Потiм сонце скривилось ще бiльше, пiдпливло водою, i додолу закапали рудi, перемiшанi з глиною сльози. Краплi буме! били з розгону в пiдлогу, видовбували собi лунки, i скоро наша долiвка стала такою подзьобаною, як на картинках Мiсяць, вся в дiрочках i ямках. Це була дивовижа, я бiгав по хатi i заглядав у лунки, над якими трiскались бульбашки, а мати сказала: Ой горенько! Потоп!.. Що ж воно буде? i притягла ночви, i пiдставила тазик. Даремно мати злякалась, нiчого страшного не сталося. Навпаки, у нашiй хатi залунала музика; старi дерев'янi ночви грали по-своєму, i цинковий тазик, куплений в сiльмазi, грав по-своєму. Дзум, дзинь, дзiнь! озивався тазик, i звук був такий, наче били молоточками по скляних бурульках. А ночви казали коротко й глухо: буме! Так вони й грали. I в них виходило влад, i звучала в хатi кришталева музика крапель: Дзинь... Дзiнь... Буме! Я вже й забув, чого опинився тут, бiля мисника; стою i слухаю, як набрякають краплi, як вони зриваються зi стелi, як прошивають темряву, як вибухають мелодiйним звуком. Треба довго ждати, поки булькне вода у тазику, i я пiдганяю краплю: Падай, ну падай швидше! Уявляю собi: ось повисає на стелi туга намистина, круглiшає, наливається i раптом... I раптом лусь! Я здригнувся, не зразу второпав, що ж то воно. А то була крапля, i вона дзьобнула мене у самiсiнький нiс, бризнула в очi росою. Я ще й не проклiпав холодну росу, як щось майнуло передi мною зашерхотiли крильця, синя iскра пурхнула на мисник, аж на верхню полицю. То вiн срiбний чоловiчок! Утiк од мене. Утiк i враз потемнiшало в кутку. Лава й дiжа стали волохатi. Чхи! пирхнула Сопуха. Пирхнула i заворушилась. Тiкай! шарпнуло мене. I коли я бiжу назад, за мною бiжить холодок, i темрява женеться за мною, хтось нiби хоче вкусити за п'яти. Я спрожогу кидаюсь у постiль i шурхаю з головою пiд ковдру. А що, вкусив? i тихенько смiюсь. Я лежу i смiюсь (бо таки спритно втiк), i щось шумить в головi, десь нiби клепають ковалики. Можна скiльки завгодно слухати, як веселi ковалики один з-перед одного молотять по ковадлу, можна й побачити ïх, вогнисточервоних коваликiв, але зараз менi не до цього. Я настовбурчив ковдру, вийшов гарний курiнь над головою; тихцем виглядаю з того куреня i бачу, яке чудернацьке видовище снується в хатi. Сонячне кiно! Мати думає, що вранцi я сплю, i зачиняє вiконницi. Хай собi зачиняє так ще краще. Бо в однiй вiконницi, щоб ви знали, є маленьке вiчко. Там був сучок, вiн, мабуть, висох, розхитався й випав, i зробилось у дошцi кругле вiконце дучко. Крiзь те дучко падає у хату довгий жмут промiння. Це мов кiно. Дивiться, що воно буде. Темно. Жеврiє тiльки вузенька смужка, вона тягнеться навскоси, од вiкна до печi. А за нею, за цiєю смужкою, тихо й чорно. Та ось... ожила, заворушилась пiтьма. Наче хтось сколотив ïï пiднялись дрiбненькi пушинки. Вони виходять iз темряви i на свiтлi стають золотими, рожево-пухнастими. Тихо снують пушинки, пливуть одна за одною, то пiднiмаються, то опускаються, то зникають зовсiм. Я колись i не знав, що в нашiй хатi живе стiльки малечi... Ви не смiйтесь, ви краще придивiться вони живi. Бачите: ïх сила-силенна, але нiхто не штовхається, не заступає дороги, не заважає iншим. Бо це не простi, це Вишневi Пушинки. Так, так, саме Вишневi. Коли квiтнуть сади, i тополi стоять у бiлому пусi, немов облiпленi ватою, i кульбаби свiтять пiд хатою жовтими сонечками, ось тодi Вишневi Пушинки живуть у саду, на волi. Вони сидять у чашечках квiтiв, бiлi-бiлi клубочки. Вiтер колише ïх, сонце зiгрiває, бджоли годують медом. А потiм: одцвiтають вишнi, опадає пух iз тополi, мати вiдчиняє вiкно, i Пушинки iз сумом перебираються в хату. Бува, прокинешся вранцi, а скрiзь на пiдвiконнi, на лавi, на долiвцi повно бiлого пуху, бiлого цвiту, жовтого пилку. А на тiй порошi кволi й холоднi Пушинки; вони ледь ворушаться, розповзаються хто куди. До новоï весни ховаються Пушинки у темних закутках. Бо ïх, маленьких, може i дощ прибити, i вiтер завiять, i комар задушити. Цiлими днями вони сидять нишком. Сумують за сонцем, за фiалками, за вишневим цвiтом. I тiльки тодi, коли тихо, коли в хатi жеврiє промiнь, виходять на свiтло i починають своï забави. Гляньте, якi вони чемнi й поважнi. Гуртом поволеньки виступають iз темряви маленькi живi клубочки. Все бiльше й бiльше ïх прибуває на свiтлу галявину. I кожна Пушинка обходить своïх подруг, низенько присiдає й питає: Як тобi спалось, вишнева сестро? Освiтленi сонцем, вони мерехтять, немов зiрочки, ïх безлiч, як маку, i всi рожево зблискують, снують i рояться в пiтьмi, сплiтаючи своï слiди в химерне мереживо. Вони танцюють. Чуєте? Дзинь... дзiнь... бом... То грають краплi води. Падаючи, краплi натягують струни. Пушинки торкають ïх, i бринить у хатi синя джерельна музика. Снують Вишневi Пушинки, мерехтять, кружляють на свiтлi танок маленьких принцес! Та раптом що це? Наче вiйнуло вiтром, пiдхопило й змiшало Пушинки, i вони сипонули врозтiч в глухi закутки. Ага, ось хто злякав ïх! З-за темноï кручi випливла чорна пiр'ïна. Безшумно, покрадьки вийшла на свiтло. Я теж подумав пiр'ïна, аж то пiратське судно. Нiс закручений змiєм, у два ряди весла, i стоïть на палубi капiтан-розбишака, на ймення Вирвизуб, i гукає своïм бандюгам: Хапайте Пушинок! Тягнiть ïх сюди! I ринув, пiшов корабель на лови, пiрати ляскають веслами, б'ють по водi, б'ють по головах, тягнуть за коси нещасних... Ви що?! крикнув я з-пiд ковдри. Ушивайтесь геть, бо дам! Бо зараз як встану! I я встав на колiна, i ковдру потягнув на плечi, i давай кричать на пiратiв; а в хатi темно, i вони пливуть собi далi, до вiкна, розганяють бiдних Пушинок. Дзинь! щось трiснуло, i я побачив, як шугнула згори синювата iскра, вдарила по пiр'ïнi, по розбiйниць кому судну, звалила його у темiнь. Молодець! То мiй чоловiчок! Срiблястий! Я аж застрибав на лiжку. Та ось причулось менi: на долiвцi, в густiй пiтьмi, щось шарудить, потрiскує, поскрипує. Навiть причувся тупiт i тихе дзiнькання. I я здогадався: то вони рубаються! Вiн ïх звалив на пiдлогу, i тепер розбишаки оточили його мого чоловiчка iз шаблями насiдають на нього. Держись! Я зараз! Хотiв був стрибнути з лiжка, бiгти на виручку, та схаменувся: темно, ще наступлю на когось. I тут я згадав: поруч стоïть ослiн. Бiжком, навпомацки перебрався туди, видерся на пiдвiконня. Вiдчинив кватирку, штурхнув кулаком у вiконницю. I хлинуло гостре свiтло. Наче пiском сипнуло у вiчi. Я затулився долонями, постояв заслiплений, поки вiдмигтiло менi в головi. Глянув на долiвку. Там уже нiчого не було. Нi пiратiв, нi мого чоловiчка. I Вишневi Пушинки зникли. I в хатi все принишкло. Стара беззуба пiч як роззявила чорного рота, так i завмерла. I лава стала пiд стiною, уперлась на чотирьох лапах, наче ïй сказали: замри! I на миснику, за склом, виструнчились, як солдати, чарки, сулiйки, пляшки. Хитрий народ! Дивись, причаïлись, мовчать, нiби нiхто нiчого не бачив. Я не став ïх питати про бiйку даремно. Нi слова не скажуть. У них своï секрети. Та я й сам знаю, що пiрати. Пушинки i крилатий чоловiчок розбiглися, як тiльки вiдчинив я вiконницю. Вони не люблять, щоб ïх розглядали люди. Вони маленькi, але дуже гордi. Розбiглись моï невидимки. Хата стала як хата. Повно води у ночвах i в тазику, вода потекла й на долiвку, i потяглись аж до печi мокрi темно-рудi латки. На це дивитись нецiкаво, я засунув палець у дучку й загрюкнув вiконницю. Знов у темному царствi. Лежу й думаю: звiдки вiн узявся, хоробрий такий чоловiчок? Мабуть, народився з крапель. Гусiнь, метелики, коники, рогатi жуки всi вони народжуються з личинок або лялечок, натоптаних ватою. А срiбний чоловiчок народився, мабуть, з падучоï краплi. Крапелина розбилась дзум! вiн тут же вискочив, обтрусився i шмигнув пiд лаву. Там пiдсох, розправив крильця i, як почув, що капає вода зi стелi, зразу ожив, та давай стрибать i пурхать мiж краплями, i ловить ïх, i дзенькать пiдкiвками. Такий дрiбненький, а нiчого не боïться нi темряви, нi павукiв, нi Сопухи. Бач, з маху кинувся на пiратiв. Я ще думав, збирався, виглядав з-пiд подушки, а вiн блиснув шаблиною i на судно: вперед! Цiкаво, як його звати? Гей, чоловiчок, як тебе звати? гукнув я туди, де стоïть дiжа й хитається чорна тiнь. Мовчок. Анi звуку. Тихо й темно, як у вусi. Бумc! раптом озвалась крапля. Ага! зрадiв я. Тепер знаю: тебе звати Бумc. Бумc, Бумсик, Бумсюк... А де твоя Бумсиха, де мале Бумсеня? Де дiд Бумсило i баба Бумсючка? Ну, скажи! Мовчить. I дух затаïв. Менi дуже хочеться взяти Бумса в руки, роздивитися, похукати на нього, погладити крильця. А може, й сховати в коробку... Е, нi! Вiн умре. Вiн засохне... Я думаю: що, якби нiч-слiпота забрала мене у своï печери i там привалила б камiнням i залишила навiки. Що я робив би сам-самiсiнький... пiд землею... де кажани, холод i тьма? Як би я плакав, i бився об стiни, i блукав би слiпцем то страшне. А метелик? А той метелик, якого я посадив у коробку! У нього крильця були жовто-бiлi, а на лапках, на вусах золотистий пилок. Вiн був такий вертун, такий насмiшник, так виводив мене по двору, поки я не спiймав його. Вiн упирався, не хотiв лiзти в коробку, шамотiв, просився: пусти! Я не пустив. Я поклав його у коробку, а коробку в запiчок i... забув. Аж восени, як сушили вишнi, згадав. Кинувся до метелика що це? Сухi шкаралупки... порохня... попiлець. Зотлiв бiдолаха взапертi, задихнувся. Для чого вбивати живе? Чуєш, Бумc? Гуляй собi в нашiй хатi. Бiгай, стрибай де хочеш. Я тебе не чiпатиму. Нiколи. Ось тобi крихти на лавi, ось молочко у блюдечку ïж, поправляйся. Чуєш, Бумсюк?
Сопуха
Я вже великий i знаю, що Сопухою лякають дiтей. Було, крутишся в лiжку, не спиш, мати нагримає й скаже: Ось покличу Сопуху... Скаже, погасить свiтло i пiде сама на кухню. А ти лежиш, i страшно-страшно тобi; ноги, як у равлика, потиху втягуються, втягуються пiд груди, i шия втягується, i нiс ховається мiж колiнцями. Ти скрутився калачиком, лежиш нiчичирк. Все в тобi занiмiло, зiщулилось, тiльки вуха ростуть. Ростуть вуха, як лопухи, пнуться в темряву, ловлять найтихiше шкряботiння. О, почалось!.. Це вона!.. Там, пiд лавою, у найчорнiшому кутку, сопе Сопуха, так сопе, аж вiтер ходить по хатi. Я накриваюсь подушкою, починаю голосно щось бурмотiти собi, щоб заглушити звiрюку, але де там! Щось шкребеться, щось дмухає i пiд подушку. I втямить не можу, чи то Сопуха сопе, чи сам висвистую носом. Нi, то вона чалапає! Я заплющую очi, сильно-сильно заплющую, до пекоти, до червоного жару, та все одно бачу: встає — бура кудлата Сопуха... Чмихнула, обтрусилася, а тодi гоп на лаву. Ба, то вже не лава, то лиса стара вовчиця; чап-чалап, чап-чалап, йде, переставляє лапи, суне до мого лiжка. Верхи на вовчицi Сопуха. Не кричiть. Не жахайтесь. Не кличте мами. Знаєте, що треба зробити? Треба сказати: Бумc, за мною! i стрибнути з лiжка. Так, це страшно, але з вами Бумc, i ви командир, i за спиною у вас кiннота, шаблi наголо. Рушайте в атаку, смiливiше! Стиснiть кулаки, зцiпте зуби, ви мужчина; темряву штовхнiть плечем, грудьми вперед i примовляйте: Барi варi вде, Грiм з громами йде! Не оглядайтесь. Йдiть i кажiть Бумсовi: За мною, Бумc! Вони тiкають, вони розбiгаються! Ви з Бумсом уже в кутку. Не бiйтесь, простягнiть руки, помацайте лаву. Правда ж, вона гладенька, тверда, спокiйна дерев'яна лава. I стоïть на мiсцi, нiкуди вона не ходила, то вам таке привидiлось. А тепер помацайте пiд лавою. Стiна, долiвка i бiльше нiчого. Сопуха? Яка Сопуха? Невже ви повiрили, що є на свiтi Сопуха, оте старе кудлате ледащо, оте сонне слiпко, що цiлiсiнький день спить у корчах, а на нiч залазить до людей у хату? Не вiрте. Нiякоï Сопухи нема. ïï придумали старшi, щоб лякати дiтей. Я зразу боявся i носа поткнути за порiг. Вже обнишпорив у хатi всi куточки пiд лавою, пiд столом, за дiжею, навiть у духовку лазив. I чого тiльки не добув у тих мандрах: стару батарейку, яку лизнеш i щемить язик; синє обточене скельце; кiстяний зуб (мати сказала кролячий); iржавий наперсток, що колись закотився пiд скриню i довго пролежав забутий. Такого добра назбиралась у мене цiла коробка. Про кожну знахiдку, про синє скельце чи про кiстяний зуб з темною щербиною можна було б розповiсти страшенно цiкаву iсторiю. Та я не про те. Я хотiв сказати про дверi. Менi здається: все, все на свiтi має своï дверцята. I горище, i завалений погрiб, i розчахнута бурею груша, i скеля над рiчкою. А старий годинник з зозулею, а розбитий лiхтар, а бабина скриня? Вони теж вiдкриваються. Треба тiльки знайти, i якщо не дверцi, то щiлину, вiконце, дупло, розколину. Знайти i серйозно заглянути всередину. I тодi таке побачиш, таке, чого нiхто й нiколи не бачив. Були дверi i в нашiй хатi. Вони ганяли вiтер, когось впускали й випускали, i блимало щось за ними, голуба вода чи високе небо, я не знав. Деколи тривожився: куди зникають люди, переступивши порiг? I що з ними робиться там? I чого вони, повернувшись звiдти, пахнуть то морозом, то погребом, то молоком, то динями? Я довго придивлявся до хатнiх дверей. Пiсля дощiв вони розбухали, ставали похмурi, слизувато-зеленi. Нiгтем, було, проведеш по дошцi виступає чорна юшка. I голос у них грубiшав. Пробуєш вiдчинити риплять, сердито, натужно, неначе стогнуть: у-у-уг! Тут, хочеш не хочеш, згадаєш бабиного Бурмила або мамине застереження: Не смiй за порiг! Упадеш! Справдi, порiг високий, двi приступки вниз, але ж i цiкаво: що там? Що там, у сiнях, де блимає свiтло, хитаються тiнi i лупатим оком зирить на мене щось невiдоме? Пам'ятаю, як малим я вилiз у двiр. А в малого, ви знаєте, очi в дворi розбiгаються. Пляма сонця, пляма неба, пляма трави все велике, слiпуче, незвичне. Весь цей огром двигтить, хитається, тiкає з-пiд нiг, i тебе несе хтозна-куди. Вiд цього величезного свiту голова йде обертом. Леле, що ж робити? I вхопитися нi за що!.. Кажiть: Спокiйно, Бумc! Ми тут удвох. Головне не роззявляти рота. Давай присядемо, ось так, навпочiпки, i будемо робити своє дiло копирсатися в пiску. Бачиш, пiд нами тверда земля, вже не хитає нас, як на палубi. Так я й зробив: сiв пiд хатою, спиною до сонця. I заворожила мене призьба. Вона схожа була на лежанку, тiльки довга, i тепла, i вся потрiскана. Трiщини темнi й глибокi, можна туди пальця просунуть, i в кожнiй ямцi бiгало щось живе стоножки, солдатики, мурашки. З нiрок дивились на мене такi жуки й жученята, яких я зроду не бачив. Мабуть, оцi трiщини були для жукiв справжнiсiнькi яри й канави, а онде урвище, а он iз моху зелений гай, i там сидiла красива золотиста мушка. Я помiтив, що на стiнi коржем вiдстала глина i в схованку ту шмигнула ящiрка. Прискакало мале жабеня, пузце бiле, спина пухиряста, сумно глянуло менi в очi i сховалось пiд призьбу. Довго дзуменiла оса, тикалась у лутку вiкна, сердилась, щось шукала. Та ось знайшла дiрочку, потрясла хоботком i полiзла... куди полiзла? До нас у хату? Тут я задумався. Ящiрка, жабеня, мурашки де вони всi ховаються? Мабуть, у стiнах, у долiвцi, у вiкнах. Вони з нами, нашi сусiди, живуть у нашiй хатi; там ïхнi гнiзда, бiлi подушечки, мала дiтлашня й вусатi комахи-няньки. Я приклав вухо до призьби. Вона зашарудiла, як коробка, туго набита хрущами. Там, у призьбi, кишiло своє таємне життя. Напевно, там були своï комашинi школи, були палаци, вiйська i вiдбувались великi святковi паради з музикою i пiснями... Звiдти, з того комашиного царства, вилiзла на сонце чорнява мурашка, повела довгим вусом, лупнула на мене оком (мовляв, здрастуй, хлопче) i сховалась назад. Скажи, який свiт! застиг я здивований. Скiльки кругом живого народу!
КрилатI дерева
Ми з матiр'ю готуємо обiд. Аж на город, у зелене гарбузиння заïхала наша кабиця. За тим гарбузинням, що густо сплелося i випинає вгору своï батоги, не видно було б i кабицi, якби не високий димар, справжня тобi корабельна труба чорна, з жовтим ободком посерединi. Зараз на плитi кипить важезний казан, з-пiд кришки його сердито пухкає каша. Я пiдкидаю сухе бадилля, даю пару в котлах, щоб дим шугав iз труби з вогнем та iскрами. Мати сидить поруч на стiльчику, чистить картоплю, лушпиння довгою стружкою тече ïй в подiл. Вона думає щось про своє, не бачить, як старається ïï син, а то б насварилась: Пригаси вогонь, бо хату спалиш! Тут у нас гарно: кругом буйна городина, вона обступила кабицю густим живоплотом, i менi аж на плечi звисають тугенькi гарбузики, стручки квасолi й гороху. Земля коло плитки утоптана, я ïï до блиску вичовгав штаньми. Чисто й затишно тут, i в душi спiвають пiвники: Я моряк, красивый сам собою... Кабиця у нас могутня, з цегли, обмазана бiлою глиною, а внизу пiдведена жовтою. Вона пашить жаром, а я пiдкладаю побiльше стебел, вогонь гоготить, мiй пароплав готовий уже вiдчалити, вiн шипить, розвертається i рiже носом зеленi хвилi: Товарищ, ми едем далеко, Подальше от этой земли. Я стою на палубi, приклавши руку до безкозирки, i груди моï випинаються, i морський вiтрюган шмагає в обличчя. Право руля! Повний вперед по гарбузинню! Обертаюсь i бачу: мати чистить картоплю, зiгнулась над мискою, але губи у неï злегка тремтять i в очах смiхотливi блищики. Я й забув, що поруч старшi. Рука моя сама опускається, безкозирка зникла, як i не було ïï, а пароплав став ненаситною кабицею. Присiв я i знехотя взявся кочегарити. Надворi тихо, безвiтряно. Тiльки згори, з пiвденного степу, несе жарким чебрецевим духом. Степ пiдходить до самоï хати, бо в нас загорожi нема, липi од вулицi викопано канаву, щоб дощi не змивали город. Двiр наш вiдкритий, i звiдси видно на всi чотири сторони: толоку, а далi рiллю, а далi степ, а далi нiчого не видно, самiсiньке небо. Це коли дивишся на дорогу, що побрела кудись через гору. А якщо глянути вниз, на левади? Хата наша стоïть над балкою, за хатою крутий спуск до рiчки, i на косогорi чорнiє густий дикуватий сад, зарослий бузиною, терном, а­русом... О, та я забув про вогонь! Кочережкою притоптую попiл, щоки аж горять вiд жару. Я знов напихаю бадилля, i з димаря виростає голубе стовбурище диму. Товстий кручений стовбур тягнеться в небо, розправляє крилате гiлля i, одiрвавшись вiд землi, пливе над городом, над садом, кудись за рiчку. З димаря виростає нове дерево, за ним ще одне, i вже низка величезних крилатих дерев мандрує над балкою. От, думаю, якби посадити там на горi... цiлий лiс голубих осокорiв (нiде немає таких!), а пiд лiсом нехай було б справжнiсiньке море... i мiй пароплав. Море... Я зiтхнув (бо добре пече вiд плити), зiтхнув за рiчкою; хай вона i жаб'яча, та похлюпатись можна. Скоса глянув на матiр: пустить чи не пустить? Мати сидить у бiленькiй хустинi, такий дашок зробила на очi, щоб не слiпило сонце; на лице ïй упала тiнь, i мати ще строгiша вiд того, замислена, заклопотана. Мабуть, не зжалиться. Скаже: Самого не пущу. Аби ж Рекс був, мiй собака. Ми б удвох пiшли, Нема Рекса. Убив його Глипа. Якщо Глипа суне повз нашу хату, я хутенько шасть! присiдаю за погребом або за кабицею. Бо той Глипа, як вам сказати... дiдькуватий. Йде, чоботи в нього важкi, як ступи; вiн шкорб-шкорб так i гребе ногами пилюку. Голову звiсить, очi в землю, наче загубив п'ятака. А за плечима у нього двостволка. Скажеш було: Добридень, дядьку! не чує. Гукнеш: Добридень, дядьку! мовчить. Пiдбiгаєш та: Здрастуйте, щоб вам!.. Тодi, як вовк, поверне голову i сердито: Вшша! Це в нього ша! чи пшов геть, не знаю. Вшикне разок на тебе, бiльше не захочеш здоровкатись. Живе Глипа не так, як усi, а навпаки: вдень, коли люди роблять, вiн спить; вночi, коли люди сплять, вiн товчеться. Ходить, гупає чобiтьми по селу. Каже, вночi я краще бачу. I на полювання (а вiн мисливець) виходить тiльки присмерком. Такого завидющого мисливця, ïй-бо, немає у свiтi. Коли полюють гуртом i хтось уб'є дичину, а вiн промахнеться, Глипа свариться до ножiв, божиться, готовий землю ïсти, що це вiн пристрелив, вiн, ось i дрiб його, з особливою мiткою. Або ще таке: торохне з ходу по зайцю, а той як припустить навтiкача, Глипа за ним; женеться скiльки й духу, бачить не догнати, жбурляє рукавицею, тодi знiмає чобiт i чоботом, а тодi падає на рiллю i хрипить: Вернись... все дно пiйму... Ось цей Глипа i вбив мого Рекса. Мовляв, напав собака на нього вночi. Бреше... Не такий був Рекс. Рекс був добрий собака. До нього в будку ходили курчата, жило з ним криве гусеня, забiгав сюди бiлий кролик. Налiзе в будку малечi; Рекс ляже, витягне лапи, вуха по землi розстелить, зажмурить очi блаженствує. Звiрята облiплять його в усiх бокiв: кролик пiд пахву залiзе i спить, як у гнiздечку; гусеня до теплоï шиï притулиться; курчата всядуться, де хто хоче: i на спинi, i на лобi, а котресь i на кiнчик собачого носа. Рекс як мертвий, вухом не здригне: хай собi грiються. Тiльки розтулить око, лiве чи праве, сонно блимне: ну, як там, зручно всiм? А ще вiн був учений собака. I любив смiшити людей. Сиджу я пiд хатою, обнявши кудлатого Рекса, коли це виходить мати у двiр, i якась вона заклопотана, нiби щось забула або загубила. З нею це часто буває: ходить, снує по хатi, шукає: Де я поклала нiж? а нiж у неï в руках. I зараз видно: мати присмучена. Я лiктем тихенько штовхитьнув Рекса й кажу йому, сумно проказую: Рекс, ти знаєш, я вiд'ïжджаю далеко. Прощавай. Рекс тут же схоплюється на ноги, знiмає з кiлка мiй картуз, несе його в зубах i хоп! одягав менi на голову. Я кажу: Рекс, може, ти й почистиш мене на дорогу? Рекс хвостом, як щiткою, обмахнув смiттячко з моïх штанiв, лизнув мене в руку, в щоку i весело зиркнув у вiчi: все чистий як нова копiйка. Тодi я кажу: Рекс, а ти не знаєш, де мiй автомат? Рекс вiн був рудий-рудющий, мов огонь, притьмом кидається в сiни i несе в зубах мою зброю бузинову палицю. Мати, хоч i зажурена ще, трохи всмiхається i мовить: Вас обох треба в цирк... I такого собаку убив Глипа. Я згадую Рекса, згадую, як ми боролися з ним i грались у шпигунiв, як пiд кущами в саду... Але стоп! На кабицi давно закипiв борщ, димок поволеньки в'ється з труби, i вже не голубi дерева, а синюватi мiтелки вогню схоплюються над димарем. Мати каже: Бiльше не топи, хай борщ домлiває на жару. Ну от, обiд зварено. I мене зварило. Голова як чугунок. Щось у нiй потрiскує. Наче там, у головi, вiдлущується полуда. Мам, я пiду на рiчку. Не треба... Куди ти сам? А я не сам. Я з Рексом пiду. З яким Рексом? мати глянула на мене, немовби сказала: Схаменись. Що ти плетеш, хлопче? Я не плету. Я знаю, Рекса нема, ну та й що з того?.. Подивiться: на городi хитнулось гарбузове листя, хитнулося, зашарудiло, хтось нетерпляче борсається в гущинi, лiзе, пробирається сюди. Рекс?! Так, це вiн. З-пiд листя вискочив захеканий пес, трошки в реп'яхах, трошки в болотi, морда хитра й весела, аж блищить. Мабуть, щось та накоïв. Або вужа загнав пiд греблю, або Глипин чобiт затяг пiд ворота (той сушить своï ступаки на сонцi, запах на все село). Звiсив Рекс язика, дивиться на мене очi рудi й бешкетнi. То вiн пiдмовляє мене: гайда в степ... гайда на полювання. Але ж духота. Куди тобi в степ, кудлань, коли й так хлебчеш язиком повiтря? Рекс, пiдморгнув я, краще ходiмо на рiчку. Я встав. Звiвся за мною й пес (а може, тiнь моя пiднялась), i ми тихо пройшли повз матiр. Вона провела нас збентеженим поглядом. Який Рекс? означав ïï погляд. Що ти вигадуєш, сину? Рекса нема, його вбив Глипа... Хай сто раз убиває, а пес живий, для мене живий i все! Я не сам iду на рiчку, ми вдвох бачите? Рекс, пiшли, сказав я до тiнi, що лежала в моïх ногах, i тiнь слухняно пiшла за мною. За хатою гукнув: Ну, хто швидше! i перший пустився городом. Стежка гаряча, стежка суха, аж бiла, i ноги виляскують по землi, i вiтер парусом надуває сорочку. Я не обертаюсь, але знаю: пес той не кинеться одразу наввипередки. Стане пiд хатою, вуха у нього сторч, хвiст кренделем. Вiн готується до стрибка, очi горять бешкетством. Бiжи, хлопче, бiжи, написано на Рексовiй мордi, я тебе попускаю. I я стараюсь, бiжу щодуху, аж пече менi в п'яти. Стежка в'ється городом, потiм викрутас i в сад. Як тiльки я пiрнаю в кущi, в зелений присмерк, щось шурхає за спиною. Ось мелькнуло вогнисте вiяло, завихрило в кущах. Рекс! Доганяє мене! Ми летимо з кручi. Я розкинув руки i бачу тiнь, що несеться рядом; то мiй Рекс, мiй нерозлучний собака. Рекс, пiддай вогню, бо наступлю на хвiст! Ми вже на лугу, ми смiємось од вiтру, що лоскоче пiд пахвами. Пiдошвами чую: берег, м'яка земля, холоднiша стежка, тягне луговою свiжiстю; ще трохи i рiчка.
Адам
На нашому кутку, в Шатрищах, хлопцiв нема. Вважай, ми з матiр'ю тут самi, бо що то за сусiди пiд ярком Глипина хата (а Глипа цiлими днями спить), далi забута й обшарпана оселя староï Сiрохи, у котроï, кажуть, пiсля вiйни два хлопчики пiдiрвались на мiнi. Вiд Шатрищiв до села далеко, i мати не пускає мене туди. Я один блукаю в саду, сам-один купаюсь на рiчцi... А втiм, чого це один? Коли я схиляюсь над рiчкою i довго-довго дивлюсь у воду, iз тремтливого дна, iз живоï сутенi випливають до мене двоє облич. То моï друзi Адам i Нiна. У мого друга товсте iм'я Адам. От Нiна тонке, прозоре iм'я. Попробуйте на язик: Нi-i-iн-на... Правда, бринить, як звук павутинки на вiтрi? А тепер: Адддам... Уявляєш собi величезний, немов козацька могила, дзвiн i його стомлений вечiрнiй голос: ддам!.. Не було в березi кращого мiсця, нiж на броду. Тиха маленька рiчка, де-не-де ковбанi, корчi, холодна тiнь од верби, аж ось i кам'яний брiд. Його видно здалеку. Берег зелений, кушир, осока, латаття, i серед густоï трави неначе слонова спина. Горбом виступає камiнь-валун. Це починається брiд. На броду мати пере бiлизну. Бува, як розвiшає по кущах та по вербах бiлi покривала й наволочки, глянеш наче спустились на луг парашути. Я помагаю мамi: бовтаюсь у водi до зелених сирiт на тiлi. Якщо не купаюсь, то повзаю на колiнах, вивчаю скелi-пороги, водоспади, протоки, острови й печери. Так-от, про скелi-пороги. Це не якiсь там могутнi скелi, це двi кам'янi плахи, рiвнi й гладенькi, по яких протiкає рiчка. Одна плаха пiд водою, друга виступає з води, мiж ними глибока щiлина. Щiлина то моя протока. Вона трохи вузька, туди ледь ноги моï пролазять, зате нi в кого iншого такоï протоки нема. Рiчка тут широко розливається по кам'яному ложу, плюскотить, перекочує хвильки, вiдсяває живим срiблом. Погравшись на сонцi, вода падає в протоку i сварливо булькоче десь пiд камiнням. Цiлий день можна слухать, як дзюрчить вода. Сядеш на камiнь (а вiн гарячий!.. I крiзь штанцi пече), спустиш ноги в щiлину i замреш. Там, у глибинi, клекоче тугий пронизливий струмiнь, випихає тебе з тiсноï печерки. I вода насподi темна, студена, зразу ломить в кiстках, ноги аж заклякають. Виставиш п'яти на сонце, а сам заглядаєш в розколину. Зверху камiнь чистий, гладенько вiдполiрований, та чим далi вниз темнiший, слизький, бурий вiд моху. I в глибинi розвiваються густi вовнистi бороди, такi бородиська, як у Чорномора; повзають там стоногi рачки, водянi блохи, i хтось сердито дмухає iз дна. Аж моторошно стає... Зате на мiлководдi, на сiрiй кам'янiй пiдошвi, течiя свiтла, весела i тепла-тепла, як купiль у ночвах. Сюди припливають мальки; вони табунцями ходять попiд берегом, шукають поживу. Я сидiв над своєю протокою. I саме пускав на воду щавлевi листки швидкi каравели й проводив ïх помiж скелями, коли раптом упала на мене тiнь. Наче птах став за спиною. Я прищулився й ждав: хто це? Що ви робите, сер капiтан? пролунав голос. Голос людський. Це могло б заспокоïти, але гримнув вiн так несподiвано, що мене кольнуло пiд бiк. Я пригнувся i щось замугикав собi пiд нiс (хай не думає той, що я злякався або дуже цiкавий до зайшлоï людини; у мене свiй клопiт вивести каравели з бурхливоï протоки). Сер! Зустрiвшись у морi, капiтани вiтають один одного... Здрастуйте! Гм, у нашому селi нiхто не говорить, як на островi Скарбiв. Я повернувся. На березi стояв тонкий цибатий чоловiк, одягнений не по-тутешньому, у свiтло-сiрих штанях, у бiлiй нейлоновiй тенiсцi, на головi небесно-легкий капелюх. Одяг на сонцi просвiчувався, i чоловiк здавався безтiлесним. Добридень, сказав я, зручно всiдаючись (тобто обхопивши колiна руками). Я знаю, хто ви такий. Ви той дядько, що приïхав до баби Сiрохи. Абсолютно точно! мовив цибатий, спустився на камiнь, зняв черевики, виставив на сонце кiстлявi синювато-бiлi ноги. Мм, як тепло! прижмурився вiн. Тут ми погрiємо кiсточки. Вiн зняв капелюха, поклав його поруч, рукою пригладив чуба. I тут я загледiв, що в нього не наше обличчя, ну не таке, як у Глипи, у баби Сiрохи, у мене. Ми за лiто пiдсмаглявимось, як горщик на вогнi. А в нього... Не те що бiле, а блiдо-прозоре лице, гострий нiс, гостре пiдборiддя, де-не-де синюватi щетинки. Здавалось, вiн нiколи не виходив на сонце. Сер! сказав чоловiк. Не називайте мене дядьком, я не заслужив цього почесного звання. Звертайтесь про сто: Адам. Так мене хлопцi кликали в iнститутi. Адам? прикахикнув я недовiрливо. Ви не той... не дурите? Анi грама. Моє прiзвище Адаменко. Для зручностi Адам. Був такий перший чоловiк на землi. Це ж непогано десь i в чомусь бути першим... А вас як звати? Льонька. Не годиться. Льонька щось бiдненько. Будеш Лендом. Капiтан третього рангу Ленд. Звучить? Ну вас... Смiєтесь з мене. Грiм на мою голову, якщо я смiюсь! Ви ж капiтан цiєï флотилiï? I вiн показав на щавлевi листки, що випливли на тиху воду i низкою, як справжнi каравели, приставали до берега. Диви, подумав я. А таки догадався, що це флотилiя. Бо в старших так: бачить листок i каже листок. I не знає, що той листок може бути чим завгодно: на водi човном, у повiтрi птахом, а на грудях орденом... Мабуть, не дурний чоловiк, цей Адам, подумав я. Адам закасав штани (i литки в нього були синьо-бiлi), закасав штани по колiна й сказав: Давай побродимо. Он там, кивнув на чистий пiдводний камiнь. Як чапля, вiн задер i поставив у воду одну довжелезну ногу, голосно ухнув (чого вода ж тепла), поставив другу ногу, знов примружив очi хороше!.. I я за ним побрiв на мiлководдя. Течiя тут свiтла, прудка, дзюрчить, гомонить скоромовкою. Вода бистро-бистро обтiкає ноги, лоскоче мiж пальцями, студить розпашiле тiло. Ми трошки постояли на каменi; Адам перегнувся, наче переламався в попереку, i довгим носом нацiлився у воду. Ленд, що то таке? Край берега стирчала трухлява гiлка, чорнильно-чорна, i ту гiлку облiпили такi ж чорнi буруб'яшки. Облiпили густо-густо, цiлими купами. Що то воно? спитав Адам. Черепашки, сказав я. Присмокталися до гiлки й сплять. От якби цю гiлку та кинуть туди, на глибоке, то всi черепашки вiдлипнуть, бо ïм насподi холодно. I виповзуть всi на мiлке, на лiтню воду. А то що? знов, як чапля, зiгнувся Адам, позираючи на дно. Жуки-плавунцi. Гляньте, не пливуть, а наче стрибають. Видно, у них моторчики є. А то? показав Адам на листок лопуха, що звисав над водою. То жаб'яча хата. Пригляньтесь: листок не простий, з нього жаби капшук зробили. Ось так удвоє склали i добре склеïли. Зараз там iкра. А як тiльки вилупляться пуголовки, кожен прорве собi дiрочку i плюсь у воду. Стрибає! Диви, чудасiя! Нас такого i не вчили в iнститутi. А чого ж вас учили? Як зробити штучне сонце. Щоб свiтило сильнiше за справжнє. О! пришморгнув я носом. Сонце!.. Бiльше за наше! А хiба тобi мало одного? I так пiдгорiв, як папуасик. Але ж... два сонця. Одне вдень, друге вночi. Гуляй собi, скiльки хочеш. Скажiть, скоро таке сонце зроблять? Розумiєш, Ленд, спохмурнiв Адам, прищурив свiтло-сiрi холоднi очi. Вченi робили сонце; думали, воно свiтитиме людям. А сонце вийшло неживуче; воно, як сiрник, спалахне вогнем i тут же погасне. Тiльки сiрник той страшенно величезний... Землю може спалить. Скелi, рiки, небо все згорить... Я хотiв уявити собi той страшецький вогонь. Що то за сiрник, скажiть, i яка у нього головка, що може пiдпалити землю, небо i цiлi моря?.. Проте думки моï обiрвав Адам. Ет! махнув вiн рукою. Не морщ свого лоба. Тут, над рiчкою, просто рай, а ми з тобою завелись про пекло. Та й лiкарi заборонили менi думати й говорити про це. Давай краще, знаєш, що зробимо? Адам хазяйським оком оглянув кущi осоки, замулений берег нижче броду i сказав: Давай краще зробимо греблю. I водяний млинок. Ми вийшли на камiнь. Адам звелiв роздягатись. I перший скинув тенiску, штани з гострими складками, зостався в самих трусах. Леле моя! Який же вiн бiлий, який незграбний! Худий, драбинчастий, пiд синьою шкiрою видно увесь кiстяк можна ребра щитать. Такоï бiлоï людини з такими довгими руками не було ще у нас на березi. Я теж роздягнувся, склав на камiнцi одежу, поруч з Адамовою. Прикинув собi в думцi: що було б, якби я надiв його штани? Ого, мабуть, пiрнув би з головою, i ще хватило б штанiв, щоб зав'язати ïх на два вузли. Зростом я програвав, це точно. Але можу ось чим помiрятись загаром. Будь ласка, у мене, як мати каже, спина в шоколадi (може, трохи й з лепом), а в нього? Гусяче тiло... Та не бiда, поживе, пiдсмаглявiє у нас. Отож ми склали одежу i нижче броду спустились до рiчки. Тiльки до води i назад; берег тут грузький, мул, як чорна кваша, станеш ногою буль-буль! пiшли пузирi, глибше грузнеш бiльше болотних пузирiв, лоскочуть тобi колiна. Тут не те що гребельки, поганоï гатки не зробиш. Знайшли мiсце сухiше, Адам сказав: Почнемо! Замiшуй круту грязюку i подавай. Мул попався тужавий, з глиною. Я лiплю пампушки, приплескую ïх, подаю Адамовi. Рiчка тут вузенька, а в Адама ходулi довженнi, вiн стоïть над водою, як пiдйомний кран. Вiн хитро лiпить греблю: кладе загату з одного i з другого берега, а посерединi лишає протоку. Росте гребелька, i пiднiмається вода, затоплює кущ осоки; вже цiле озерце зiбралося перед нашою стiною. Вода не лiньки тече, а каламутним бурчаком бiжить з горловини. Давай, давай бiльше глини! пiдганяє мене Адам. Вiн саме загачує протоку, рiчка сичить, пiдмиває нашу споруду. Захапався Адам. Вiн, мабуть, i не здогадується, як пiдфарбувало його: став рябий. Вiд нiг до голови рябий, в темно-бурих латках. Як зебра! Та це не заважає йому: кiстлявими руками, наче кочергами, вихоплює у мене з-пiд носа кавалки глини, укладає, втрамбовує в греблю, i дивись вгамувалася рiчка. О! каже Адам. Де ж нам узяти лоток? А що це таке, питаю, лоток? Ну проста штукенцiя, труба чи коритце, по якому стiкатиме вода. Умгу, штукенцiя... Хутенько (в думках, звичайно) оббiг я свiй двiр, заскочив у сiни, у сарай, у погрiб не знайшов нiчого пiдхожого. А ринва за хатою? Залiзна труба, iржею побита, я з неï будував дальнобiйну гармату. Ринва годиться? питаю. Кращого й не треба. Тягни! Тiльки швиденько. Думаю, поки збiгаю туди й назад i греблю рознесе. Я так припустив до хати, що мене наче вiтром винесло на гору. А бiг до рiчки аж лопотiло за вухами. За мною стрибала й деренчала труба, така ж руда й вогниста, як Рекс; вона вимазала менi всi ребра цегляною фарбою. Примчав у берег. Нi, стоïть ще наша загата. I вода пiднялася високо, де був кущ стирчать лиш зеленi вершки. Тут вода розлилась, а за греблею зовсiм спала, видно голе дно, драглистий мул, i повзають у калюжах водянi блохи, жуки, в'юнцi. Адам пiдхвалив мене, взяв ринву i вмурував ïï в греблю; зверху ще наклав товстенько глини. I ось по трубi, спочатку несмiлою цiвкою, потiм сильнiше, потекла вода. Сколочена, вона свiтлiшала, набирала сили, струменем падала вниз i пiд греблею вибивала вирву, схожу на слiд копита. Вода неслась, бурмотiла в трубi, з шумом розкидала бризки. I здавалось: заграв пiд вербами весняний ручай. Ну як? спитав Адам. Як вам подобається музика? Вiн стояв, палка з поперечкою, замурзано всмiхаючись. Видно, був задоволений, прилизував чубчик рiдке волоссячко, таке, що геть просвiчувалось. Завтра, шановний Ленд, виголосив Адам, завтра ми зробимо дерев'яний млинок (сьогоднi вже пiзно) i поставимо його пiд лотком. Побачиш, як працює вода на людину. Про це, пам'ятаєш, сказав Маршак: Щоб, скакаючи з вершини, Сила зможена води Швидко рухала машини I штовхала поïзди, це ми зробимо завтра. А зараз... Зараз ми щось придумаєм. Iз таємничим виглядом Адам пiшов у кущi; вiн ступав, як бiлий шукач серед джунглiв, тихо й обережно; назбирав паличок, з молодоï верби зняв смугу кори, вирвав цупку лопушину. З нехитрою здобиччю повернувся назад. Довго мудрував: круг лотка втикав палички, на цi стирчаки настромив лопушину i корою прив'язав листок. Вiн ще лаштував свою премудрацiю, як вода часто, лунко, зухвало затарабанила по листку. Ла-та-та-та!.. залопотiв листок. Струмiнь бив по краю лопушини, i вона дрижала, швидко-швидко лопочучи. Вже вечорiло; була тиха година, коли тiнi виповзають iз-пiд верб. I в цей час на весь берег заговорила рiка. Я дивився на Адама, як на майстра-чарiвника. А вiн, схиливши голову набiк, свiтив бiлими зубами, i на бiлому обличчi його застигла безкровна усмiшка. Як зветься ваша рiчка? спитав Адам. Нiяк не зветься. Рiчка та й годi. Хлопцi дражнять Жаб'яча. Погано, сказав Адам. Подумай: аби не було рiчок, анi джерельця, анi жодного струмка, що б робили люди? Вони вимерли б, як риби на пiску. Рiчка дає нам життя. А ми лiнимося дати ïй навiть iм'я... Послухай зараз: як можна назвати рiчку? Я нашорошив вуха: тиша, спокiй на лузi, у саду туркоче горлиця, а за нашою греблею по-лелечому, невгамовно лопотить рiчка. Лопотиха, вимовив я. Може, так назвати? Лопотиха, повторив Адам. Добре iм'я. Завтра ж нанесемо на карту нашу рiчку. Щоб знали по всiх свiтах: є на землi тихе й тепле водоймище, яке вiдкрили для людства два капiтани, Ленд i Адам. У мене виникла пiдозра: а може, цей надзвичайно довгов'язий чоловiк справдi прибув з острова Скарбiв, де живуть матроси i продавцi лимонаду? Бо в нас у Шатрищах таких сухоребрих людей нема, це раз. А друге, нiхто не балакає тут, як славетнi капiтани в книжках. Словом, я мав таємну надiю, що ми з Адамом ще помандруємо кудись, невiдомо куди. А поки що ми подались до броду i на мiлководдi заходились вiдмивати бруд собачим милом (це така трава, схожа на лишайник). З-пiд кущiв, з потемнiлого прибережжя потягло прохолодою, гостро запахла м'ята, а вечiрня вода стала ще теплiша. М'яка, добра вода, стоïш на глибокому i виходить не хочеться. Цiкаво, мiркую собi, який-то млинок зробить вiн завтра? Адаме, починаю розпитувати здалеку, ви надовго до нас приïхали? Мовчить. Одвернувся, дивиться на верхiв'я дерев, пiдзолоченi сонцем. Розсердився на мене, так чого? Може, не дочув? Я голоснiше: Ви на врем'я, кажу, приïхали чи будете жить у баби? Нi, голос у нього з льодком. Я приïхав сюди... помирать. Вiн сказав це спокiйно, так спокiйно, що я вiдчув: iз води побiгли дрижнi й холодними змiйками поповзли менi по спинi... Жартує Адам? А голос? Таким голосом не жартують. Адам повернувся до мене. Плечi в нього були опущенi; висохлi руки, як неживi, висiли вздовж тулуба. Я тiльки зараз помiтив: Адам свiтився. Сонце кидало на нього низьке промiння, i в Адама свiтилось прозоре обличчя, свiтились хрящуватi вуха, свiтилось немiчне тiло. Я зрозумiв: Адам не жартує. Його поïдає мертвий огонь. Розумiєш, Ленд, прищулив холоднi очi Адам. така невесела штука, називається бiлокрiв'я... Ти бачив, як догорає свiчка? Потроху, поволi полум'я злизує вiск, аж до остатку. Так i хвороба спалює кров, краплю за краплею, до останньоï кровинки. Лiкарi дивуються з того, що я ще й досi живу... Та, мабуть, недовго вже... Вiн махнув рукою ет, мовляв, к бiсу журливi балачки! i звелiв хутенько одягатись. Поспiшали додому. Адам ривками дерся на гору, високо пiдкидаючи ноги. Я дрiботiв за ним, i мене гойдало хтозна-чого. А мiж вербами, якi вкутались теплим присмерком, сонно лопотiла рiчка.
НIна
Нi завтра, нi пiслязавтра Адам не прийшов до греблi. ...То була сумна руïна. За нiч Лопотиха розмила загату, розкидала увалки глини по течiï. Вiд греблi зостались тiльки горбочки землi при самiй водi. Нiби стояла фортеця, i якась орда зруйнувала ïï, стiни звалила в рiчку. Я поплiвся вздовж берега. Пiд корчем виглядав iз мулу краєчок труби, i коли я смикнув ïï, з труби вискочила зелена жаба-ропуха. Мулом затягло i лопушиний листок; вiн був негодящий подертий на клаптi... Озерця нема, рiчка бiльш не лопоче, бiжить смирненько старим своïм руслом. I скiльки б я не старався, сам не зроблю нi греблi, нi спiвучого лотка. Сумно стало. Я пiшов додому. Минув пiсля того i день, i другий, i от настав лункий сонячний ранок з перегуком пiвнiв по селах. Закортiло менi поблукати над рiчкою. У нас коло рiчки росте лугова трава-гусятниця. Вона шовковиста, густа, як вата. Глянеш зелений килимок простелено мiж вербами. На сiно ця трава не годиться: ïï не вскубнеш косою, збивається в клубки. А зате, як випаде роса, наче морозцем прихопить траву сива-сива шубка. А сонце зiйде горить, iскриться весь луг. Забредеш в росу, i хочеться тобi, як лошатi, повибрикувати, похвицати п'ятами, навiть пустити берегом лунке, вiдчайдушне: i-го-го! Я побiг до верби й назад, повернув до рiчки, а за мною темна дорiжка по травi. Роса холодна, з димком, пече, заходить у зашпори. Я припускаю чимдуж, збиваю ногами росу, i вона розсипає намисто вишневi, райдужнi бризки. Став коло броду, глядь: i-i-iх, штани моï синi, а ще однi в скринi! Мокрi-мокреннi, аж хлющать, прилипли до тiла. Ясно, мати не погладить по голiвцi. Стою, розмишляю, як далi жить. Мiркую собi, а воно не мiркується. Щось менi заважає, нiби ­едзь дзижчить над вухом. Що воно? Я не можу второпать, а проте вiдчуваю: у березi щось змiнилося. О!.. Чуєте? Не так гомонить рiчка. Я вже знаю, як рiчка мiняє свiй голос. Вранцi чиста, свiтла вода, i дзюрчить вона срiбним потiчком; в обiдню пору, в спеку вода розiмлiває, хлюпоче лiниво, приглушено; а пiд вечiр тихо шумить, заспокiйливо, i шум цей чути далеко... Так було завжди. А зараз, а в цю хвилину? Чуєте? Буянить вода. З плескотом, з присвистом туркоче пiд вербами. Щось воно є! Помiж кущами, пригинцi спускаюсь до рiчки. Ба, знов пiднялась течiя, залило вже камiнь, що стояв над водою. Я бiгом туди, на старе мiсце, де ми лiпили загату. Так i знав нова гребелька! Ще вища. I озерко ще бiльше. I хурчить млинок. Звiдки воно взялось? Як воно виросло? Коли?.. Я боюсь ворухнутись, щоб не зникло чудо. Стою, прикипiв до землi, тiльки очима лупаю. Справжнiй млинок... Ну як вам розказати про нього? Ось так, пiд лотком, стоять ноги-опори, двi грубенькi палицi. Вони з рiжками вгорi, i на тих рiжках лежить поперечка. А на поперечцi дерев'яний млинок. У нього лопатi, як долоньки, пiдставленi до лотка. Падає струмiнь води, б'є по крилах-долоньках, i хурчить, крутиться млинок, розсiває пил водяний, i свiтиться пiд греблею маленьке сонечко. Слухав i ще хотiлося слухати, як плескотить вода, як приляскують лопатi, як гудуть опори. Слухав би ще, але ж треба пiдiйти, роздивитися зблизька, руками попробувати, що воно там i до чого. Я обмацав кожну паличку, i тугенькi вузли з вербового лика, i лопатi все вiд сучка до задирки; а тодi зупиняв i пускав млинок, ловив язиком краплi, якi зриваються з лопатей, i навiть пальцем видавив канавку в греблi, щоб перевiрити, чи мiцно злiплена стiна. Але стривайте... Виходить, Адам ще раз побував на рiчцi... I зробив млинок. Але як таємно? I коли вночi? I хто дозволив йому з гарячкою, з такою температурою вставати? Я слухав млинок до самого вечора, нiбито знав, що недовго йому хурчати, що скоïться нове лихо. Так воно й сталося. Обiдня спека. Задуха. Лiниво хлюпоче вода. Я лежу на каменi, як заснула рибина. Плечi й руки обм'якли, важка-важка голова, не можу клiпнути оком. Тут, на каменi, лежить i млинок. Висмикнутий з мулу, розчахнутий, сушиться вiн на сонцi. Рiчка знов рознесла гребельку. I знов уночi. Все злодiйське, мабуть, робиться вночi. Рекса вбили натемну. I млинок... Неначе лиходiï пiдкралися смерком, звалили його в багнюку i чобiтьми втоптали. Сухо в ротi й гiрко. Адам не прийде. А що я сам? Що я можу сам? Коли мати штурхне в потилицю, тодi краще одному, забився в куток, похлипав трошки i все пройшло. А от як зараз: нiхто й не штурхав у спину, i все-таки гiрко... Розчахнутий млинок i кому ти скажеш про це? Кому розповiси? Треба, щоб хтось та був. Щоб лежав поруч, грiвся на сонцi, слухав тебе, а ти почав би так: Прибiг я вранцi, глядь греблi нема... Я хочу друга. Хочу, щоб хтось до мене прийшов. Спираюсь на лiктi, кидаю погляд на рiчку, аж туди, де вона вибiгає з-за пагорба, напружено дивлюсь i бачу: пливе... пливе човник. Тихо прямує пiд вербами, поминає острiвцi водяних лiлей, безшумно виходить на плесо, анi хлюпне, анi бовтне веслом. Сонце всипало рiчку блискiтками, i човник пливе, як мiсяць мiж зорями, i хтось пiдгрiбає веслом, править до нашого берега. Вже недалеко ось вiн! Повертає до броду, i видно блакитний човник i блакитне весло, i сидить у човнику хто б ви думали? дiвчинка. Вона теж блакитна, очi великi й здивованi, у косах бiла стрiчка. Я й нестямився, як човник заплив у протоку i став. Став пiд скелею, на швидкiй течiï. Дiвчина витягла мокре весельце й поклала на дно човна. I звела на мене голубi очi. Ти мене кликав? спитала вона. Та нi, не кликав... Просто хотiв, щоб ти приïхала. Ну добре. Прив'яжи, будь ласка, човен, а то понесе за водою. Вона кинула менi ланцюжок, i я прив'язав його до старого кореня, що лiктем виступав iз землi. Слухай, сказав я. Протока вузенька, моя нога ледь пролазить мiж скелями, а як ти запливла сюди? Тiнь пробiгла по ïï обличчi. Вона пригнулась, зняла бiлу туфельку, постукала нею об борт човна, буцiмто вибиває пiсок. Мабуть, не любила, щоб ïï дуже розпитували. Взувши туфельку, дiвчина глянула на камiнь, де я лежав, i спитала: Що то коло тебе? Млинок. Вночi потрощило його. Це Адам тобi зробив, правда ж? Адам. А звiдки ти знаєш? I знов вона промовчала. Схилила голову, пальцем пiдперла щоку й спитала журливим голосом: Скажи, чи ходить зараз Адам у капелюсi? Нi, вiдказав я. Не ходить у капелюсi. I взагалi не ходить. Лежить у хатi в Сiрохи. Баба кутає Адама й голосить, синiв своïх згадує... А Сiроха, щоб ти знала, це мати його матерi, або ж баба. I каже Адам, що втiк сюди вiд лiкарiв, бо ганялись вони з уколами; втiк, та бач застудився. Такий слабий, встати не годен. Я знаю, спохмурнiла дiвчина й сумно глянула на потiк води, що падав iз каменя в розколину. Вiн безпорадний, як дитя. Йому й близько не можна пiдходити до рiчки, а вiн цiлий день пробовтався... а вночi задихався, був гарячий мов жар... I потiм, ще зовсiм хворий, нишком подався на рiчку, щоб збудувати млинок. Хвилi гойдали човник, i дiвчинка гойдалася чи, може, печально хитала головою. Передай привiт йому, мовила вона строго, i ще передай: я на нього сердита. Хай береже себе. Вiд кого ж передати? Скажи, вiд Нiни. Вiн знає мене. А-а! Так це ти Нiна! пiдвiвсь я, здивований. Ти якось приснилась була менi. Сниться, наче бринить павутинка на вiтрi i тоненько-тоненько виводить: Н-i-iна... Менi час, промовила Нiна. Одв'яжи човен. Коли я подав ïй прив'язь, вона вiдштовхнулась веслом i швидко понеслась з протоки. В блакитному платтi, з бiлою стьожкою в косi, вона стояла в човнi, освiтлена сонцем, i здавалось пливе по водi свiчка з трепетним вогником. Прощай! здаля махнула рукою. Прощай! гукнув ïй услiд. Ще приïжджай! Човник поплив униз по течiï, тiнню промайнув мiж деревами, зник за крутим поворотом. I свiчка, здавалось, погасла. Вдруге вона припливла надвечiр. Вже сутiнь залягла мiж берегами, кумкало десь жабеня, вода була спокiйна, з глянсом. I тодi показався ïï човник. Як i першого разу, вiн iшов згори, з тих краïв, де заходить сонце i де починається рiчка. Ще здалеку видно було, що човник у Нiни iнший, не голубий, а бiлий з темними рисками, наче зроблений з березових лубкiв. Човник березово-бiлий, i Нiна у бiлому сарафанчику, з чорною стрiчкою в косi. I сьогоднi вона смутна; може, навiть смутнiша, нiж була вчора. Вона причалила до берега, привiталася, склала руки на колiнцях i, зажурена, дивилася з човна у воду. Нiно, почав я розмову. Це багато, коли тридцять дев'ять i п'ять? Тридцять дев'ять багато, зiтхнула вона, а якщо i п'ять ще бiльше. Така в нього температура. Кажуть, помре... Нiна, схиливши голову, мовчала. Щось тихо булькнуло може, впала сльозина у воду. Ти був у нього? клiпнула на мене мокрими вiями. Був. Його перенесли у двiр пiд яблуню. Вiн лежить бiлий як снiг. I, здається, не дише. Очi заплющенi, такi синi-синi, а в куточках бiлi росинки... Вiн мене спершу не признав. Я пiдiйшов, поторсав за плечi: Адам, Адам, кажу. Як неживий. Тодi я ще поторсав вiн нiби отямився, рукою лап-лап... до мене потягся. А-а-а, каже. Це ти, Ленд, прошепотiв губами, Нiчого, нiчого, капiтане. Ми ще з тобою змайструємо греблю, справжню, з цегли... I втiшає, рукою мене погладжує. Пальцi в нього безсилi, тiльки гарячi, з дрожем... Я хотiв сказати, ну багато сказати йому, так мене вiдправили. Годi, мовляв, не треба, не можна його тривожити... Там, у Сiрохи, якась жiнка чужа, пухленька вся, в бiлому халатi... Я знаю ïï, обiзвалась Нiна. То найстарша лiкарка. Аж iз Києва привезена. Ого! подумав я. З Києва! А хто ж ïï викликав? Хто привiз? Я потайки зиркнув на Нiну, бо згадав, як учора вона спiшно кудись попливла. Тiнню промайнула мiж вербами й зникла... Може, вона?.. Може, Нiна привезла швидку допомогу, щоб рятувати Адама? Нiч. Шумить очерет, крякає щось пiд кручею. Вона пливе сама-самiсiнька, а за нею вовки... Правда, якi ж вовки на водi? Ну тигри, ну крокодили женуться за нею, човен хитає, заносить у ями, а вона дивиться в темряву i шепоче: Допомогу!.. Швидку допомогу! Так чи не так мандрувала Нiна вночi, я не питав ïï. Не наважився. Бо зрозумiв: не любить вона бабських розпитiв. Очевидно, сталося з нею щось сумне, i вона не хоче про це говорити. Не змовляючись, ми сидiли мовчки: я на березi, Нiна у своєму човнi. Сонце майже скотилось за гору; небо на заходi було червоне, i червонястi вiдблиски падали на рiчку. Край берега, на стишенiй водi, стояв бiлий човник, у ньому гойдалась дiвчинка, i очi в неï були зажуренi. Нiно, сказав я неголосно. Я хочу померти. Тiльки ненадовго. Хочу подивитися, що робиться там, пiд землею. Ну, зберуться люди, поплачуть, поголосять, засиплять могилу i пiдуть. А далi? А що тодi? Лежиш у домовинi. Тихо. Чорно. I ось... вiдчиняються дверi, залiзнi, скрипучi, i ти встаєш i спускаєшся вниз, начебто в погрiб, а там, серед мороку густо людей, тих, що померли колись... Не треба! здригнулася Нiна, й обличчя в неï стемнiло. Звiдти нiхто не повертається... Я знала багатьох, я з ними дружила, вони повиростали, i кого вбило, кого хвороба задавила, нiхто не повернувся. Не смiй помирати, чуєш! пристукнула вона кулачком i строго глянула на мене. I Адамовi скажи: хто помре, той бiльше не житиме. Я сидiв ошелешений. Як же так? думав я. Куди ж я подiнусь? Ось у мене руки, ноги, голова, на головi чуб i вуха хiба воно все пропаде? А я, крiм того, бiгаю, кричу, купаюсь, хiба й це зникне? I нiчого вiд мене не залишиться на землi? Е, нi! Тут щось вона, ця дiвчина, переборщила. Я так i сказав ïй: не вiрю, щоб люди вмирали зовсiм. Нiна замислилась. I сказала повагом: Так, люди не вмирають зовсiм. Коли вони лягають у землю i самi стають землею, то з них виростає трава чи дерева. З добрих людей виростає щось добре яблунi, бузок, маргаритки. А хто злий, завидющий, то буде реп'яхом, кропивою, лишаєм повзучим. Я тупнув п'ятою в землю й викрутив ямку: менi це дуже сподобалось! А що виросте на мiсцi Глипи? спало чомусь на думку.
Глипа й бакун
То був старий мудрий кiнь. Вiн доживав свого вiку. Його навiть не триножили, а вiльно пускали у берег. Кiнь пасся над рiчкою, часто зiтхав, засинав на ходу. Вiн був, кажуть, бiлоï мастi, але шерсть давно злиняла, стала брудно-сiрою. I тепер, коли рiчку запинало туманом, кiнь i сам блукав, як туман, тiльки чулося з молочноï хмари його старече пирхання. Спекотного дня вiн забирався пiд верби, у затiнок, i важко думав. Стояв нерухомо до вечора, стояв, звiсивши товсту ворсисту губу, i щось згадував. Менi завжди хотiлось прознати, що вiн згадує? Про що вiн думає? Що вiн бачить куняючи? Можливо, сняться йому дороги (а вiн ïх стоптав до крайсвiту), i одна дорога пахне йому гарячим пилом, а друга збовтаним осiннiм болотом. Можливо, сниться поле (а вiн ïх зорав чорно-пречорно), сниться пашисте, як чай, степове сiно (була б цiла гора з того сiна, що вiн перевiз до конюшнi), сниться батiг i пекуча упряж, сняться вiзники веселi, сварливi, з медалями, з протезами, iз смердючим табаком, словом, усякi, якi тiльки поганяли конем. Я не знаю, що снилось коневi. А вiн менi снився часто. Вiн приходив у мiй сон, крiзь нiч просовував теплу морду. Довго, задумливо дивився у лiжко, форкав менi у вухо. Сонний, я усмiхався (лоскотало у вусi), гладив коневi м'якi, бархатистi губи, щось бурмотiв, тягнувся рукою до гриви. I от, сам незчувшись, опинявся на конi. А далi все йшло, як у тому кiно, що звук!.. звук дайте!.. i що ледь-ледь крутиться. Вiльно-повiльно пiдносив кiнь мене вгору, i дух забивало, i я цупко держався за гриву. Ми летiли над бродом, над кручею, так було добре i легко летiть, але хтось шарпав мене, i я падав... падав i падав, серце гупало вiд страху, i я звисав над кручею. Висiв, як на нитцi, от-от зiрвусь у прiрву. Я скрикував, схоплювався, i нiмий той крик стояв менi в горлi. Але тiльки я засинав, кiнь приходив до мене. I ми знов лiтали. Звали коня Бакун. Вiн уже не робив. Вiн доживав вiку. I як всi старi, вiн замислювався над своïм життям. Важка задума нiколи не полишала його. Коли вiн пасся, то знехотя, байдуже пощипував траву, i видно було, що вiн не стiльки пасеться, як розгадує щось нерозгадане. I коли заходив у рiчку, цмулив ранiшню воду, теж було видно: думає. Навiть з водою на губi серйозно мiркує. А в затiнку, пiд вербами, вiн так поринав у своï конячi мислi, що забував вiдганяти мух, i тi лiзли йому i в нiздрi, i в сльозливi очi. Нiхто не тривожив Бакуна. Вiн цiлими днями думав. Щоправда, iнколи повз нашу хату проходив хлопець чи дядько з вуздечкою в руках. Значить, ïм дозволено взяти Бакуна для дрiбноï домашньоï роботи пiдвезти води або перетягти колоду. Бакун, забачивши людину, що йшла до нього з вуздечкою, не виказував нi радостi, нi печалi. Смирно ждав, смирно пiдставляв голову, давав себе загнуздати. I тiльки тодi, як рушали, важко зiтхав, роздуваючи боки. Турбували Бакуна нечасто раз чи два на лiто. А цього лiта нiхто не чiпав його. Про коня немовби забули. I ось я побачив Глипу. Скажете, велике диво уздрiти Глипу. Але, перше, я побачив його серед бiлого дня, коли сторож завше спить. А друге, за плечима у нього висiла вуздечка, i повiдок мелодiйно дзенькав по чоботях. А третє, Глипа йшов не сам, а з iншим дядьком, схожим на Глипу. I тут я пригадав, що сусiд наш лiпить сарайчик для курей i що до нього приïхав брат. Отже, йдуть вони по коня. Видно, що брати недавно зустрiлися. Обидва веселi, балакучi, i як махне хто рукою, так його й заточує. Глипа щось про зайцiв розказує: А я торох! А вiн ай-яй! А я хап за вуха! I Глипа хапнув за кущ, та не втримався, шелеснув у канаву. Була потiха бачити, як брат ставив на ноги Глипу i як Глипа валяв брата. Чоботи в них однаковi рудi, зашкарублi, i тими чоботярами вони почовгали в берег, i братiв заносило то в кропиву, то в замуленi рiвчаки. Садом, стороною, поза кущами я побiг до рiчки. Глипа з братом не бачили мене, а я не спускав з них ока. Пошкорбали дядьки до броду. Ось вони загупали на камiннi, i той, що приïхав до Глипи, спiткнувся, махнув рукою i тiльки ляснуло! В штанях, в чоботях сидить уже дядько на мiлинi, приплескує воду руками й гигоче: Ух, приятно! Тепер Глипа ставив на ноги брата, а брат валяв Глипу в рiчку. Якось перебрались на той берег. Мабуть, почесали й далi, бо десь там трiщало в кущах i то в одному, то в iншому мiсцi раптом схитувалась гiлка. Бакун стояв пiд горою, дрiмав. Проте i його розбудив цей шелест. Кiнь задер голову, непривiтно блиснув оком на двох голубчикiв, що мокрi вилiзли з гущини i, хитаючись, бредуть до нього. На всяк випадок кiнь посторонився, нiби тим говорячи: Проходьте собi, люди добрi. Але руки в братiв були чiпкi з двох бокiв схопили коня за гриву. Незабаром вони тягли коня до броду. Перший перескочив з берега на камiнь Глипа. Вiн смикнув Бакуна за повiд, але той уперся. Кiнь, мабуть, не любив, щоб ним попихали, тим бiльше зараз, коли треба обережно ступити через воду на камiнь, i камiнь слизький, хитається. Смикнули коня i вiн аж присiв, гостро вигнув хребет, прижмурив сльозливi очi. Страдницький вигляд його промовляв: Пустiть, то пiду. Не на тих вiн натрапив. Н-но, х-худоба! шарпнув Глипа за повiд. Гавро, пiддай йому жару! Глипа шарпнув з такою люттю, наче збирався одiрвати коневi голову, а Гавро чесонув по спинi лозинякою. Гавро, т-турни його ззаду! i Гавро гупнув плечем коневi пiд жижки. Бакун всiм гострим тiлом подався вперед, кресонув копитом по каменю i тут... i тут щось хряснуло. У першу мить я не мiг збагнути, що сталося. Тiльки побачив: кiнь лежить... вiн розпластаний, од висла губа його немiчно сiпається. Це вже пiзнiше я зрозумiв, що Бакун оступився, передньою ногою ковзнув у щiлину. А щiлина була вузька й глибока, i десь внизу, мiж камiнням, кiнь намертво застряв копитом. Тю, дурний! ляснув себе по мокрих штанях Глипа. Гавро, зганяй його, хай встає, шкарбун! Гавро не довго думав, з розмаху встюжив коня по ребрах, аж сива попруга встала. Важко, з болем зiтхнув Бакун, шарпнувся, поповз на колiнах. Його не пускала нога, та, що затиснута була мiж камiнням. Гавро, бухни його чоботом! i Глипа за повiд потяг коня, а Гавро пiдсобляв чоботом. Бакун ще раз сiпнувся, страшно вивернув ногу. Шкура на ньому здулась горбами; здавалось, от-от вона трiсне, i старi костомахи розсиплються. Бакун застогнав. Тут i Глипа второпав, що з конем бiда. От х-худоба! лайнувся вiн. Диви, куди клешню встромив! Обнявшись за плечi, брати стали над розщелиною, захитались, заглипали на вивернуту конячу ногу. Ну що? спитав брат. Осєчка? А ми зараз... ми з ходу! i Глипа по-бабськи плюхнувся на камiнь. Пiд'ïхав до коня, двома руками взявся за ногу, як той дiд за рiпку, висолопив язика i почав: ех!., ех!., ех!.. — i почав рвати на себе коняче стегно. Каламутним, печальним оком дивився Бакун у волосате Глипине вухо. Ну що, брат? Не йдьот? спитав Гавро. Заклинило. Тут йому й капець. Не вилiзе. Брати сiли на бережку, обнялись, затягли було Ех, Дуня, Дуня я, але Гавро обiрвав: Так що, брат, з х-худобою? Треба п-пилу, сказав Глипа. Вiдпиляємо ногу i баста. А що, все одно не вирвеш. Заклинило... Я стояв за кущем i чув ïхню розмову. Чув, як Глипа сказав: Вiдпиляємо... Мене затрусило, чуб наïжився, в головi попливли всякi видива, страшнi й безглуздi: двоє з пилою... крадуться до коня... вжик-вжик... скрегочуть кiстки,
ЗВУК ПАВУТИНКИ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация